Проблеми лідерства у працях діячів пізнього Відродження (Дж. Бруно, М. Монтень, Т. Еліот)

Abstract

Мета статті полягає у визначенні внеску Дж. Бруно, М. Монтеня та Т. Еліота у формування лідерської управлінської парадигми, ролі в ній ідеального правителя, базових принципів, яких він мав дотримуватися у своїй діяльності. Методика дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових і спеціальних методів: аналізу та синтезу, узагальнення та систематизації, порівняння та класифікації, структурно-системного, логічного та структурного аналізу. Результати. Результати дослідження засвідчують, що, працюючи за умов феодально-клерикальної реакції ХVІ ст. творці пізнього Відродження обґрунтовували право на вищу владу в політиці й управлінні лише морально-етичних авторитетів суспільства, які прагнуть до його розвитку, а не використовують свій статус правителя у власних цілях. Відданість правителів цій місії і робить їх лідерами, наповнює їх дії силою авторитету. На думку діячів пізнього Відродження, він ґрунтується також на відповідальності, самопожертві, компетентності, мудрості, розумі, справедливості, хоробрості, рішучості та стриманості, гідності й інших рисах, притаманних справжньому лідерові. Практична значущість результатів дослідження. Видатні гуманісти пізнього Відродження саме з лідерством пов’язували надії на суспільний розвиток, перемогу над силами реакції принципів гуманізму та справедливості в управлінні. Історія підтвердила обґрунтованість цих сподівань. Це спонукає до актуалізації лідерської управлінської парадигми під час вирішення проблем сьогодення, активізації наукових досліджень у цій царині.