Двоєженство у Гетьманщині XVIII ст.

Abstract

Мета наукової розвідки полягає в дослідженні ігнорування православним населенням такої законної перешкоди для укладання нового шлюбу, як існування попереднього, законного, тобто багатошлюбність, у демонстрації ролі священників у освяченні подібних союзів. Наукова новизна полягає в здійсненому вперше комплексному аналізі публікацій та запровадженні до наукового обігу нововиявлених архівних матеріалів фонду Центрального державного історичного архіву України, м. Київ. Проаналізувавши справи, доходимо висновку, що миряни часто порушували шлюбно-сімейні приписи, зважаючи на пособництво у цьому питанні парафіяльного священника, який часто закривав очі, маючи зиск із порушників. При підготовці публікації автор використав загальнонаукові методи історичного дослідження. Проаналізувавши випадки тривалої відсутності одного з подружжя як привід до розлучення, ми можемо зробити такі висновки: згідно з церковними приписами, подавати заяву про можливість знову укласти шлюб можна було через п’ять років після зникнення особи; тривала відсутність одного з подружжя (чоловіка чи дружини) була одним із основних приводів для розлучення і повторного одруження особи; тривалу відсутність чоловіка або жінки пояснювали розпусним життям, перелюбом, сварками, відходом на заробітки, військовою службою чоловіка тощо; не слід відкидати й того, що чоловік і жінка могли проживати разом, не просячи дозволу на вінчання від духовної влади. Для того, щоб анулювати перший шлюб і отримати право на повторне одруження, в духовне правління потрібно було надати покази свідків або родичів, котрі б підтвердили факт відсутності особи протягом певного часу; підтвердження від парафіяльного священника; докази того, що покинута особа ніяк не провокувала іншу на втечу, а за відсутності одного з подружжя інша вела добропорядне життя.