|
|
Електронний архів Полтавського університету економіки і торгівлі >
Навчально-науковий інститут денної освіти >
Кафедра правознавства >
Статті (ННІДО П) >
Пожалуйста, используйте этот идентификатор, чтобы цитировать или ссылаться на этот ресурс:
http://dspace.puet.edu.ua/handle/123456789/9731
|
| Название: | ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПАРАМЕТРИ СВОБОДИ |
| Авторы: | Сарапин, Віта Василівна |
| Дата публикации: | 17-Ноя-2020 |
| Описание: | Філософсько-правове осмислення свободи впродовж ХVІ–ХVІІІ ст. зазнає помітної еволюції.
«Что то за волность? добро в ней какое?», – запитує Григорій Сковорода у вірші «De libertate» і сам же констатує її невимірну цінність, порівняно з якою земні скарби («злато») – «еще оно блато» [5, с. 116]. У Пѣсні 9 збірки «Сад Божественных Пѣсней» свобода постає як «беспечальный, препростый путь», як «мѣра в житіи главна» [5, с. 56], як дарований Богом скарб і оприявнення «справжності» невидимої людської натури. Це результат вибору особистості, котра пізнала власну «сродность» і стала собою. Відтак зрозумілішою стає й ідея наступного вірша Сковородиної поетичної книжки – Пѣсні 10, відомої за першим рядком: «Всякому городу нрав і права». Автор творить бароковий перелічувальний ряд поведінкових моделей людської несвободи, втрати себе, ментальної і соціальної неволі, яку обирають люди «без ума», власне, «людські різнопуття» (Л. Ушкалов). Справді-бо, за слушним зауваженням А. Карася, «вільна людина – це передусім її дії, що мають бути наслідком вибору. Основою вибору є розум, суть якого в його універсальних принципах» [2, с. 150]. Не випадково у поезії«De libertate» Григорій Сковорода висловлює побоювання нерозумно розпорядитися власним життям: «О когда б же мнѣ в дурнѣ не пошитись! / Дабы волности не могл как лишитись» [5, с. 116]. Мандрівний мислитель і поет робить її життєвим заміром і чином, поєднавши ідею і дію. Водночас у невластивій собі манері у згаданому творі він прославляє «вольносты отца» «Героя Богдана». Тут Григорій Сковорода творить властивий бароковій традиції образ Хмельницького як нового Мойсея, який вивів свій народ із неволі. Тож у вірші йдеться «про свободу як у метафізичному смислі (свобода волі), так і в морально-правовому і соціальному» [3, с. 101], навіть політичному, що з огляду на українські реалії другої половини ХVІІІ ст. прочитується як промовистий натяк на часи колишньої «золотої вольності» Козацької держави та її громадян.
Проте цей мотив у творчості поета не новий. Концепт «золотої вольності» (і «золотий вік» Гесіода, Вергілія чи Овідія, і «втрачений рай», і Господній дар, і духовна цінність, і соціальна перевага, і правова реалія) добре знайомий Сковородиним попередникам. Так у ХVІ–ХVІІ ст. польська шляхта означує свої станові привілеї, передусім «liberum veto», право обирати короля тощо. Утім 1622 р. український поет, філософ, церковний діяч і педагог Касіян Сакович, «користуючись звичною формулою “золотої вольності”, за якому свобода належала тільки шляхетському станові, висуває вимогу прав і свободи для всіх тих, хто захищає вітчизну і короля (як її главу), – тобто вимогу прав і свободи для запорозького війська» [4, с. 183]. У діалозі «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» він називає свободу основоположною цінністю людського буття («Наибольшую реч межи всіми сужу вольность» [6, с.221]), наголошує на природному праві і вродженому прагненні до неї («Того мі посвідчити можуть всі створення, / Которії з натури прагнуть свобоження» [6, с.221]). Аксіологічний сенс свободи Касіян Сакович означує в усталеній для свого часу манері:
Золотая вольность – так її називають.
Доступити їх пильне ся старають.
Леч она не кожному может бити дана,
Только тим, що боронять ойчизни і пана [6, с. 221].
Такими обранцями Бога, борцями за свободу держави та її громадян, а також рідної (християнської) віри і Матері-Церкви, на думку автора «Віршів…» є козаків, котрі служать «ойчизні нашой суть обороною, / Од татар поганих і турков заслоною» [6, с. 222], а «где запорозцов ніт, татарин впадаєт» [6, с. 221]. Тобто лицарське служіння для захисту свободи є і моральною чеснотою, і онтологічним вибором героїв твору. Поруч із службою «отчизні» й «вольності» місія кожного козака полягає у визволенні бранців з турецького полону, тож він «чинить здров’ю своєму часто одваження, / Би только невольник могл міть висвобоження» [6, с. 222]. Свободу козаків поет тлумачить і як універсальну цінність, і як обов’язок служби (усвідомлена необхідність), і як лицарський привілей («Бо за найбольшую нех собі нагороду / Почитает рицар, кгди кого на свободу/ Визволить…» [6, с. 230]), і як підставу для вияву мужності («мензства»), і як об’єкт сакральної жертви заради волі вітчизни, бо «кто бовім за ойчизну не хочет вмирати, / Тот по том з ойчизною мусит погибати» [6, с. 222].
У творах багатьох українських письменників ХVІ–ХVІІ ст. подибуємо думку про причини національної, релігійної, соціальної несвободи у відсутності належного розвитку освіти й науки (Феодосій Софонович, Мелетій Смотрицький та ін.). Тому у «Віршах…» Касіяна Саковича сам Петро Конашевич Сагайдачний та очолюване ним військо дбають про зростання культурного рівня свого народу. Захистивши його свободу (політичну, релігійну. соціальну, правову), він «в котороє ся братство зо всім Войском вписал / И на него ялмужну значну отказал» [6, с. 232]. Тобто згадується про те, що гетьман вступив з усім Військом Запорозьким до Київського братства, а після його смерті за заповітом воно та Львівська братська школа отримали значні кошти, які мали спрямовуватися на навчання обдарованих незаможних дітей.
Усі перелічені вище чесноти й заслуги Війська Запорозького у захисті «вольності» й «ойчизни», на думку Касіяна Саковича, дозволяють вимагати у королівської влади свободи (точніше, елітарних свобод) як станового привілею. Утім, на думку Г. Грабовича, вона є однією зі складників ціннісної парадигми козацької ментальності, тих чеснот, співвідношення яких дозволяє говорити про «суспільний контракт» або «пакт», що «витворює наступну, вищу й більш абстрактну цінність – легітимність як таку… Від цього, своєю чергою, витворюється не тільки поняття закону, але й поняття regnum, тобто «ойчизни», що стоїть вище самого короля, не тільки гетьмана й війська, та, як абсолют, гарантує те, що ми тепер називаємо “правовою державою”» [1, с. 288].
«Золота вольность» як аксіологічну категорію розглядає у відомому риторичному трактаті «Вѣнец Христов» Антона Радивиловського: Межи всѣми добрами дочасними, в которых колвек ся человѣк кохаєт (яко то может кохати в высокой породѣ, в щастю, в богатствѣ, в славѣ, в силѣ, в пієнкности тѣла, приятелех), немаш лѣпшого и зацнѣйшого добра над волность…» [Цит. за: 5, с.116]. А в «Огородку Маріи Богородицы», покликаючись на беззаперечні авторитети Діогена й апостола Павла, у відповідь на питання, «что бы правѣ могло человѣку на земли быти найлѣпшого?», він заявляє: «Нѣчого немаш лѣпшого над волность» [Цит. за: 5, с. 116].
Етико-правову природу свободи розглядає у своїх творах видатний український публіцист, філософ, мовознавець Мелетій Смотрицький. У його «Треносі» виявляються властиві православній полемічній традиції апології права на свободу совісті й віросповідання, захист національної культурної ідентичності земляків від сваволі поляків-можновладців, картання представників еліти через невміння чи небажання скористатися свободою вибору віросповідання – християнства східного обряду («грецької віри»), яке асоціюється з українством, звинувачення у відступництві й ренегатстві.
Право на свободу совісті співвітчизників обстоюють полемісти кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Стефан Зизаній, Захарія Копистенський. В Івана Вишенського свобода – абсолютна цінність, Божий дар, засіб індивідуального й колективного спасіння. Боротьба за свободу вибору як можливість моральної перемоги християнина для спасіння і життя вічного точиться на «полі бранному» душі героя «Обличения диявола-миродежца и прелестный лов его вѣка сего настояного». А в «Извѣщении кратком о латинских прелестех» змальовано жорстоку картину обмеження прав і свобод православного українського населення з боку польської влади, які спрямовані на знищення гідності, а то й життя людини, аби вона змінила віру. Іван Вишенський укладає в уста «латинських» проповідників цинічний заклик: «Вы, войтове, бурмисторове, лантвойтове, власт мирская, градская и повсюду, не дадѣте Русин и едино пространство в жизни их, в судѣх по Руси не поборяйте, паче же и крывдите, в сусѣдствѣ любви не показуйте, ниже с ними ся общѣте, паче же их ненавидите; в куплях, торгах, ремеслах русин с папежником волности единой да не имат; в цехах ремесницких русину быти не достоит, доколѣ ся у не попапежит; на власти войтовства и бурмистровства и прочиих строителств от русского народа да не поставляють, доколѣ ся у папежа не увѣруют» [6, с.125]. Закриття церков і перетворення їх на костьоли, заборона відзначати дні пам’яті святих, збиткування з цінностей православ’я і безпідставні юридичні переслідування («в темницех затворяйте и без вин вины налагайте, бийте, безчестѣте и убийте в имя найсвятшего папы» [6, с.125]) – таким антигуманним уявляється обмеження природного права і ряду свобод особистості у памфлеті Івана Вишенського.
Проте такі примусові заходи польської влади, на переконання Христофора Філалета, не можуть змусити українців відступитися від «вѣри нашее», а спричиняють спротив і спонукають до боротьби за релігійні, а значить – національні й соціальні права. Полеміст заявляє: «…людми, а не скотами естесмо, а з ласки божей людми свободными, на которых абы што през моц и мус вымочи мѣл, прожне собѣ хто обѣповати мает!» [6, с. 122].
Отже, філософсько-правові основи категорії свободи ще не розв’язані в українській літературі, проте окремі її аспекти опиняються в силовому полі інтелектуального
Список використаних джерел
1. Грабович Г. До ідеології Ренесансу в українській літературі: «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» // Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка. – К. : Критика, 2003. – С. 255-268.
2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Монографія. – К., Л. : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 520 с.
3. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. – К. : Майстерня Білецьких, 2008. – 256 с.
4. Семенюк Л. «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича крізь призму «козацького бароко» // Українське літературознавство. – 2016. – Випуск 81. – С. 179-187.
5. Сковорода Г. С. Повна академічна збірка творів / Григорій Сковорода; за ред. проф. Леоніда Ушкалова. – 2-ге вид. Харків : Видавець Савчук О. О., 2016. – 1400 с.
6. Українська література ХVІІ ст.: Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика; упоряд., приміт. і вступ. стаття В. І. Крекотня; ред. тому О. В. Мишанич. – К. : Наукова думка, 1987. – 608 с.
7. Хрестоматія давньої української літератури: до кінця ХVІІ ст.; упоряд. академік О. І. Білецький. – К. : Видавництво «Радянська школа», 1967. – 728 с. |
| URI: | http://dspace.puet.edu.ua/handle/123456789/9731 |
| Располагается в коллекциях: | Статті (ННІДО П)
|
Все ресурсы в архиве электронных ресурсов защищены авторским правом, все права сохранены.
|
